Дорога в Берлін виявилася дуже цікавою: дядечко, який мене віз, не дуже добре володів англійською і не дуже добре мене розумів, але дуже хотів розмовляти про політику. Він випитував від мене дуже багато речей про Україну і я побачив, що він реальний німецький ватник. Він почав розказувати мені, що війну в Україні штучно зробило НАТО, і що це зроблено, щоб забрати згодом суверенітет України. Також він мені розказував, що ЄС і НАТО – це проекти Америки для захоплення світу. Всі держави втратили суверенітет і це погано, в Німеччину приїхало ціла купа зайвих робочих рук, Німеччина мусить платити тепер купу бабла Греції і т.д. і т.п. Воно то з одного боку так, але щось мені дуже підказує, що дядечко просто надивився “правильних” новин і начитався “правильних” книжок. Свої слова він аргументував якимось відео з Ютуба. Він мене завіз під аеропорт Берліну Шонефілд і, попрощавшись, рушив до свого приятеля в гості, десь у село недалеко від аеропорту. Тепер я був цілковито сам, адже це була неділя, а в неділю в Німеччині досить тихо. Я потрапив в таке місце, де мене оточували великі торгові центри типу IKEA (завдяки якій мав інтернет), METRO та інші. В неділю ці гігантські квадратні споруди повністю обезлюднені, і тому тут блукаєш, наче по Прип’яті. Якби я раптом тут ляг би спати, то тільки б звук від постійних вильотів літаків не дав би заснути. Вони пролітали повз мене майже за декілька метрів, на жаль, в мене тоді вже сіла батарея на камері. Звідти я знайшов заправку за один кілометр на автобані і довго ще блукав по травах, поки вийшов на автобан. На цю заправку заїжджало мало машин, та я все одно всім тикав табличку Autobahn zu Poland, на котру отримував несхвальне хитання головою або ж відповідь ні. Я зрозумів, що доведеться заїжджати в Берлін. За деякий час мене підібрала молода пара: “Ольм як Стокгольм” і Сандра. Пара подорожує на Транзиті з велосипедами і сьогодні відвідувала батьків Сандри. Ольм розказав саме про Стокгольм. Сказав, щоб я обов’язково відвідав метро. Я йому розказав, що збираюсь підкорювати Норвегію. Він також туди хоче, але не можуть вони летіти, бо Сандра вагітна і вже має поважний животик. До Майдану вони хотіли відвідати Україну, а саме Одесу і Крим, але зараз бояться їхати. Коли спитали звідки я, то  сказав, що я з під кордону і Ольм одразу запитав: “Лемберґ?”. “Ні, не Лемберґ, Станіслау” – відповів я. Диво, але Ольм знає про Станіслав. З географією в цього мандрівника все в порядку. Сандра витягнула атлас доріг Європи і показала окружну Берліну. Вона має 200 кілометрів, тому вибратися з неї на Польщу неймовірно складно, але вона запропонувала мені сісти на електричку і поїхати у Франкфурт-на-Одрі, що на кордоні з Польщею. Тому вони провезли мене по східному Берліні, показали стіну, старі промислові закинуті об’єкти, “ліс” в центрі Берліну, новобудови, там де тусувались панки. Мої водії висадили мене на Alexanderplatz і розказали про околиці. Я спершу пішов собі погуляти. Постояв біля гігантської телевежі, походив старими безлюдними вуличками, подивився на руїну кірхи і ратушу. Берлін точно дивне місто. Не знаю, як він виглядає на західній стороні, але східна точно по-своєму дивна. Коли я підійшов до вокзалу, мене вразила неймовірна кількість бомжів і емігрантів. Тут слів не вистачить, яка то гидота. Таке враження, що порядних людей на вокзалах менше, ніж всіляких доїжджаючих роботяг та бомжів. Я дуже довго розбирався з системою метро та електричок в Берліні, бо вона просто неймовірна. Купивши квиток до Франкфурта за 10-ку, я не знайшов перону, де є цей потяг і почав опитувати всіх: від пацана на роликах до працівниці бюро інформації, яка вже закривала його. Мені дуже пощастило, що я знайшов хлопця з програмою на телефоні, яка розказує, як доїхати. Виявилося, що на залізниці знову страйк і прямого потягу до Франфурта немає, але можна з двома пересадками на інші лінії колій сісти на той потяг. Спочатку треба було доїхати на Ostkreuz, а звідти у село Erkner. Шукаючи потяг, я питав у всіх. де він, але всі тут розмовляли тільки німецькою. Одна дівчина в окулярах сказала, що говорить англійською. Виявилося, що вона із Франкфурта і звати її Марія. Вона живе в Празі, бо працює там вчителькою німецької і англійської в інтернаціональній школі. Дуже цікава і весела. Була здивована тим, що я проїхав тисячі кілометрів стопом. Я їй розказав трохи про Україну, а вона мені про Німеччину. Коли ми приїхали в Франкфурт, була вже друга година ночі. Марія попросила свого батька відвезти мене до міського парку, і з гарними усмішками ми розпрощались. Я миттю розклав намет і проспав там на карематику аж до того часу, поки мені не стало холодно, а саме до 5-ої години. Все-таки в такі подорожі треба брати спальник, бо я доволі замерз, але не треба забувати, що я рятував всіх тим, що носив з собою намет і мав скоріш за все найбільший запас їжі через об’єм свого рюкзака. Оглянув місто, знайшов Мак, оглянув дорогу і раптом я усвідомив, що перейшовши міст я вже опинюсь в Польщі. Я не повірив. Знайшов туристичну карту на стенді і дійсно: перейшовши міст побачив табличку Przejscie graniczne. Я був в Польщі, а значить, як вдома. Це був мій третій перехід кордону пішки за цю подорож. Навіть не попрощавшись з Німеччиною і Франкфуртом, я побіг шукати Бєдронку. Вона відкривалася за декілька хвилин. Коли я завалився в неї, то одразу ж купив собі йогурт Fruvita та кілограм дешевих сосисок. Тоді знайшов лавочку на березі Одри і поснідав. Згодом помітив Мак, де побачив, що виїзд на автостраду з того місця доволі далеко, тому мені треба було йти ще довгий шлях, а потім ще 2 кілометри біля автостради до найближчої заправки.

Frankfurt

Стоп до автостради був неможливий, бо це було ще передмістя і села, згодом почався ліс і я стопив там, але всі далекобійники мене ігнорували. Дійшовши до виїзду на автостраду, я вже думав рушати пішки попри неї, але раптом до мене під’їхала машина служби автострадової. Запитали, що я там роблю. Я розказав коротко куди прямую і що йду до заправки. Вони сказали мені – заскакуй, і я засів на їхнього буса Мерседеса. Вони відвезли мене до тієї заправки, а вже звідси я гнав моментами на 253 км/год прямо на Варшаву. Андріан їхав на бельгійських номерах, тому я розмовляв з ним англійською, але виявилося, що він з Лодзя і є просто заробітчанином. Крім польської, він знає ще й російську. У нього багато друзів росіян в Бельгії, з якими він працює. Працює з братом і зазвичай їздить з ним, але цього разу брат вирушив на день швидше додому, а він ще працював один день. Одразу після роботи перевдягнувся і вирушив в путь. Таким чином за ніч проїхав з Бельгії до Лодзя. Він викинув мене перед Лодзем біля Маку і там я засів заряджати телефон. За годинку вийшов на стоп і третя машина, що виїжджала на автостраду зупинилась мені. Це був Lexus RX з трьома кльовими кобітами на борту. Вони їхали з якогось рок-фесту і казали навіть, щоб я розмовляв з ними українською, бо вони з Перемишля. Тоді я запитав чи їдуть вони в Перемишль, але вони прямували тільки до Варшави, бо вже давно живуть в ній. Всі вони розказували мені як в молодості також їздили стопом по Польщі і одна з них сказала, що хоче знову відчути це відчуття, тому на днях заприсяглася собі поїхати стопом в Ґданськ. Коли приїхали в Ваву, то пані водій висадила мене і одну свою подругу на метро Пляц Вільсона, звідки вони порекомендували мені їхати на кінцеву Кабати і ловити там стоп. Добре, що я не послухався їх, а то застряг би я на Кабатах на вічно. Я пішов пішки в центр, вивчаюче це невідоме мені місто. Я знав про Варшаву вже багато: по-перше, це музика (Sen o Warszawie, Stacja Warszawa), по-друге, це фільми (Піаніст, Варшавська битва 1920, Амбасада), по-третє, я добре знав, що це сучасне місто, оскільки бачив фото знищеної Варшави, по-четверте, завдяки моїй клятій цікавості я знав, що в 90-х це була столиця рекету, де будь-який виходець з СНД прощався зі всіма грошима, які він привозив, по-п’яте, Варшава часто фігурувала в моїх вивченнях історії. Добре, що зараз тут уже не часи рекету, і я спокійно обійшов центр міста. Згодом я задумався про те, звідки все ж таки я маю стопити на Люблін, але зайшовши на сайт PolskiBus, я передумав це робити. Там я знайшов собі квиток на нічний автобус до Ряшева, а тому вирішив ще погуляти по Варшаві і ввечері вирушити туди. Недоліком було лише те, що в мене остаточно трісли ремінці на сандалях, а мої мешти уже почали натирати мені пальці, але я все одно оглянув доволі сильно Варшаву і був дуже радий цьому. Тепер про мої відчуття: Варшава просто мені дала відчуття дому. Це місто настільки схоже з Україною, що я всюди відчував то Тернопіль, то Київ, то Франик. Навіть Львів і той був відчутний в Старім Місті, котре навіть потрапило в ЮНЕСКО, хоч є повністю відновленим. Якщо чесно я не розумію, чому центр Варшави вважається спадщиною ЮНЕСКО, якщо є в Польщі красиві збережені центри міст. Куструбата плитка, схожі алкоголіки і бомжі на наших, поведінка людей, їхні вирази обличчя, архітектура – все це схоже було з Україною настільки, що я з впевненістю можу сказати, що я не відчуваю себе за кордоном, перебуваючи в Варшаві. Потім я дослідив, що така штука відбувається завжди, якщо заїжджати із західної якоїсь країни, але якщо заїжджати зі сторони України, то потрапляєш в мегацивілізований світ хоча б тому, що інфраструктура тут настільки класна, що потім виникає відчуття в українському автобусі: “Kраще б я на цей автобус не сідав, а йшов пішки”. Ні одне місто в Польщі не давало мені такого відчуття дому, хоча я й прожив тиждень в Кракові, який знаходиться  в Західній Галичині – він не рідний мені. Навіть Перемишль через те, що зразу є контрастом від українського кордону, виглядає мені більш чужим, ніж Варшава. Це місто просто дико нагадує мені Київ і я, через декілька годин перебування, уже призвичаївся до нього. Але наступила ніч і треба було їхати. В п’ятій ранку я прокинувся в Ряшеві і, оскільки ніяких машин ще не було, то я сів по стандарту на потяг за 10.50 злотих до Перемишля. Дуже хотілось спати, тому я виключився. Прокинувшись у Перемишлі, до мене підійшов якийсь бородатий хлопець. Він поляк і їхав також в Україну. Виявилось, що Міхал фотограф з Вроцлава, але живе в Варшаві і він просто хотів поїхати в Україну, щоб привезти багато фото. Міхал розказав мені про свої мандри стопом по Італії і Македонії, а я йому про свої. По приїзду до Львова, я показав йому місто і ми собі добре нахлепталися пива. Я дуже добре здружився з Міхалом. Основною метою Міхала була Хортиця і Дніпро. Саме туди він вирушив ввечері, але спершу мав зупинитися в Києві. Ми розпрощались, і я поїхав додому, а Міхал у свою тижневу подорож по Україні. Так закінчилась моя мандрівка за бугром, але не подорож, бо вже наступного дня я пішов до лісу.

Hitchhiking

Якщо тобі цікаво як я потрапив до Берліну тисни ТУТ

 

One thought on “Я планував приїхати в столицю чужої держави, а виявилось, що приїхав додому

  1. Pingback: Dresden heißt die Kunst zu leben | goaway.com.ua

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

Pin It on Pinterest

Share This

Не забудь поділитися

Не забудь поділитися з друзями!