Коли я планував свою подорож до Риму, то вже знав, що шлях буде не скучний для мене, адже ми мали проїжджати через Відень. Інші міста мене мало цікавили, бо Відень завжди тягнув мене. Після того як я був переконаний, що найкраще що є у Галичині і Буковині залишили австріяки, я тільки й думав про те, що живу у Австро-Угорщині і цікавився побутом своїх предків. Lemberg, Stanislau, Сzernowitz – всі вони мають в собі частинку Відня. Та навіть Київ нагадує своїм костелом Святого Миколая віденську Вотівкірхе. Я довго не усвідомлював наскільки дивною і цікавою імперією була Австро-Угорщина, але тепер мене просто тягнуло в столицю всієї цієї клаптикової імперії. Але все по порядку.
На наступний день ми вирішили стопити в сторону Відня, а Іванка налякавшись невдалого стопу вирішила скористатися Бла-бла каром, бо їй потрібно було бути у Відні уже о 16-ій годині. Наш хост смачно нас нагодував, правда вже без вина. Угорське вино має цікавий смак, але на сонячну дорогу пити не хотілось. Попрощавшись з Іванкою, ми вирушили до виїзду на автобан. Нас залишилось п’ятеро, тому я пішов на стоп сам. Дорога уже була швидкісна і автівки просто ігнорували нас. Я вибрав місце біля McDonldsу. Зі мною стопив ще якийсь угорець. Він їхав до Ґрацу. Я пригостив його водою і ми стояли разом десь з годинку. Раптом до мене підійшов якийсь хлопець з-заду. У нього була довга дорога на Берлін, але те що він мені запропонував мене просто вразило. Він запропонував мені поїхати з ним і вийти в Братиславі. Саме чутки про те, що автостоп Братислава-Відень доволі складний, пробудили в мені бажання їхати в ту сторону. Хлопець виявився цікавим. Він поїхав працювати в Берлін, щоб набратися досвіду справжньої праці, адже за його словами в Угорщині на хорошу роботу всіх беруть по блату. На борту його Citroen С3 ми дуріли від Guns’n’Roses, а ще він включав мені свої треки. Я надіявся, що подолаю той челендж в 66 кілометри. Вже під’їжджаючи до столиці трьох держав ми побачили Австрію по ліву сторону. Я радів від того, що хоча б побачив Австрію. Ми попрощались і я вирушив на звичайну дорогу до Відня. Автостоп тут повністю мертвий, тому вирішив йти пішки до Відня, але 66 кілометрів – це не жарти. Пройшовши близько 5-ти кілометрів я вирішив повертатися назад, тому що з рюкзаком і обмеженими запасами води я б добрався до Відня точно в кінець наступного дня. Так як я був на краю міста, то знайшов приміський вокзал. Елетричка до Відня тут коштувала 40 євро! Я не знаю, кому потрібна така електричка, але не думаю, що є доволі багато словаків, які готові їхати 66 кілометрів за таку ціну. Пішов в сторону замку, який мені було видно ще з автобану, а потім знайшов в торговому центрі вай-фай. Виявилось, що всі вже в Відні і один я буксую. Тоді я знайшов автобуси за 7 євро, але вони відправлялися десь з центру міста. Знав би, що він зупиняється і недалеко від мене, то в центр я б і не йшов, але довелось, бо не знав. Той великий міст, що стоїть під замком видався мені тільки для машин, а на автобусі їхати не хотів, хоча треба було. Я пішов на інший міст на якому була реконструкція, на наступний – там автобан. Таким чином обійшов берег Дунаю вздовж і впоперек.Bratislawa

Після настільки напруженого бродіння на ногах рятували лише вода і часті зупинки для перепочинку в парку. Добре, що тут був довгий парк. Повернувся сідати на міський автобус, а виявилося що то двоповерховий міст і знизу ходять пішоходи. Таким цином я дістався центру Братислави і залишалося лише знайти автостанцію по вказівниках, я був близько від мети. Але вказівники не допомогли. Побачивши парочку з рюкзаками я запитав:
– Хелоу. Ду ю спік інгліш?
– Єс оф кос.
– Мейбі ю ноу ве із мейн бас стейшн.
– Єс, ю кен ґоу віз ас.
Ми пішли змійкою по тротуару як раптом я побачив синьо-жовту стрічку на рюкзаку.
– А ви з України?
– Так.
Я розказав, що стопив на Відень. Вони про те що прямують в Будапешт. Він з Миколаєва, вона з Кривого Рогу, але живуть в Києві.
– Та я теж з Києва, вчуся Могилянці.
– А я аспірант в Могилянці. Економ теорія.
Це було так чудово зустріти рідну могилянську душу в цій клятій Братиславі. В автобусі на мене навіть чекало сидяче місце, але довелось заплатити додатково одне євро за свій великий багаж. Що здивувало так це те, що багато людей їхало стоячи у австрійські села. Так я розпрощався з рідною могилянською душою в цій дикій словацькій землі і всівся на прямий автобус у Відень, столицю рідної Австро-Угорщини. То було відчуття наче я нарешті добирався з дикого світу в цивілізований, адже Австрія була першою країною в моєму житті, яка не була в Варшавському договорі чи совку. З Братислави я виїхав швидко і мене вже оточувала німецька мова у автобусі. Австрійські села ну просто зовсім нагадували наші маленькі галицькі міста. В центрі якась скульптурка, будиночки початку минулого століття правда без графіті і обдертої штукатурки. І дороги в них не такі, наче по них проїхав танк. Вистачає в селах і покинутих халуп, і бідних словаків, котрі приїжджали сюди зі мною на автобусі. Кругом сіл на полях повно вітряків, котрі акумулюють електроенергію для них. А потім були автобани Відню. Ми виїхали на них із якогось села, щоб заїхати в аеропорт. Від аеропорту автобус став трішки менше заповнений, а ТПшка з айфоном, що сиділа поруч мене голосно почала белькотіти щось мовою Гітлера. Ой. Помиляюсь. Франца-Йосифа. Та ні. Мовою багатьох митців. Так і доїхали. Вийшовши з автобуса я не покинув його, а почав “кричати” по вай-фаю своїй команді що я добрався і скрінити карти центру Відня. Потім я почав вибиратися пішкарусом в сторону центру і перше, що мене розчарувало – це п’ятиповерхівки, які зовні виглядали, як хрущовки. Ну чого-чого, а цього я не чекав у Відні і вони тупо наче розмазали комара по стіні мій ідеальний Відень, столицю імперії Габсбургів в яку я так мріяв попасти навіть лише із-за галочки. Пізніше виявив, що будувались вони під час житлової кризи, тому були майже запозичені з Радянсього Союзу.Widen

Потім я вліз в центр і зрозумів, що пошуки моїх друзів зрівнюються з пошуками медіаторів в своїй кімнаті. Таким чином я знайшовши нет запитав де вони. Вони були на метро “Museumsquartier”, яке на мою думку було далеко від центру і йти туди я не хотів, але довелось. Але шукаючи ту станцію я заблудив і не міг знайти потрібної вулиці, тому повернувся в сторону опери і сів у найближчому Маці, адже батарея мого смартфончику мляво пікала про те, що скоро вона здохне. Я спокійно заряджав смартфончик комунікуючи з командою і не хотів купувати шо-небудь в дорогому віденському Маку. Центр Відню мене зустрів російською мовою і ЛГБТ світловорами. Ну просто те, що я хотів побачити тут. Але коли я побачив Stephansdom то все стало на свої місця. Я чітко і ясно сказав своїм друзям, що я їх чекатиму біля опери. Вони сказали, що підійдуть за 15 хвилин, але дивувались чому я не можу підійти до них. Я був знесилений Братиславою і просто потребував відпочинку. До того ж це був вечірній Відень, тому я хотів посидіти хоча б будь-де і послухати шум цього міста, і відчути його настрій. Мої друзі не прийшли, але сказали, що вони вже біля опери. Насправді ж нікого не було. Я подумав, що я біля державної опери, а мої друзі можуть бути біля міської, але і це було помилкою. Вони просто зависли біля якоїсь напівкруглої будівлі вважаючи, що це опера. Закінчилось все тим, що вони вислали свої координати. Це було поруч з ратушою, а я хотів до неї дійти також якомога швидше, тому я зібравши сили в кулак вирушив туди. Мої друзі зробили собі пікнік у парку під ратушою і планували тут заночувати. Я шукав вписку на каучсерфінгу, але ходити перевіряти чи хто-небудь відписав мені вже було ліньки. Ми поїли і почали розкладати намети. Небезпекою було лише те, що тут ходило повно мужиків у кущі і ми не розуміли причини, якщо поруч був безкоштовний туалет. Ми почали сміятися з цього і говорити, що там в кущиках тусовка геїв. І дійсно коли я зайшов в ті кущі там стояв сивий мужичок і просто втикав на мене. В темноті і без слів. Мене це налякало і я миттю втік до своїх. Але кошмар був не в цьому. Кошмар був в тому, що перед чаєм я з’їв пачку кураги не знаючи про наслідки, які вона спричиняє, тому велику частину ночі я провів на безкоштовному туалеті, який був поруч нашого кемпінгу, як і апарат з питною водою. Десь під ранок почало дико дощити і нам довелось накрити намет целофаном. Виспались в принципі не зле. Потім під дощиком оглянули Відень, зайшли в декілька крамничок, подивились на брудний Дунай, відвідали декілька храмів і вирішили, що треба рушати далі. Я б насправді не рушав, але так як останній день і години для мене були наповнені тільки невдачею то я вирішив, що Відня з мене досить і пора прямувати в Італію.Wieden

Це доречі вже була третя столиця на Дунаї, яку я відвідав. Зарядивши телефони ми поїхали на кінцеву станцію метро і пройшли звідти на дорогу, що виїжджає на автобан. Бідою було те, що на Ґрац звідси йде два автобани і нам потрібно було потрапити саме на А2. Ми довго стояли з чешками і парочкою фінів на заправці, але ніхто не хотів зупинятися чи брати нас. В кінцевому результаті підібрав якийсь добрий італієць, який нас довіз до наступної заправки на потрібному нам бані. Машин тут було мало, але вони всі їхали в потрібну нам сторону. Раптом приїхала тітонька років 35-ти на маленькому Fiat Punto. Спершу я подумав, що така точно нас не візьме, але потім виявилось зовсім інше. Подумавши, вона погодилась нас взяти. Ми перенесли купу її речей в салон. Взяли на коліна її блузку і мій рюкзак, але все ж таки влізли в той Фіат. Особливістю було також те, що задніх дверей в ньому не було, як у купе. Австрійка їхала до аеропорту Ґрацу по свою матір. Дорога на Ґрац пролягала через Альпи, тому ми просувались повільно і доїхали аж вночі. Я трішки спав і це було головною помилкою. Коли я прокинувся ми вже проїжджали Ґрац. Саме перед Ґрацом нам потрібно було вийти на заправці, щоб не з’їжджати в населений пункт, але було пізно. Австрійка завезла нас у село біля аеропорту і дуже переживала, як ми будемо тут спати. Ми розказали, що маємо намет, але вона запропонувала нам взяти готель і 100 євро на нього. Ми звісно відмовились, але вона вперто настояла на своєму і впхала Назару зелену банкноту. Була чорна ніч і вийшовши ми одразу почали шукати місце для намету. За невеличкою стіною попри дорогу ми знайшли чудове місце і там заночували. На жаль чи на щастя відео з тих місцин я не маю, оскільки камеру я не мав де зарядити.

Якщо тобі цікаво що було з нами далі тисни ТУТ

Якщо тобі цікаво як я потрапив до Будапешту тисни ТУТ

 

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

Pin It on Pinterest

Share This

Не забудь поділитися

Не забудь поділитися з друзями!