Все почалося 10 липня 2015 року від народження Ісуса Христа, я стояв на львівському вокзалі біля потягу Київ-Ужгород. Саме в той момент мав приїхати потяг з Івано-Франківська. Дочекався. Ось ще одна людинка, як я, з гігантським рюкзаком позаду. Це Іванка. Я її бачу вперше. Вона з нами до Відню. Зранку прокинувся в потязі, як завжди останній. Вийшов на вулицю, а Іванки немає. Зустрілись. Вона знайшла в потязі ще трьох студентів з Шеви, які прямують на той самий кордон. 5 хвилин і на вокзалі передостання людинка і її хост Артурчик. Найепічнішою штукою було те, що останній із нас – Назар, отримав в переддень поїздки температуру 40 і тому довелось залишити у Артурчика для нього рюкзак і паспорт з візою, адже він нас мав наздогнати. Попрямували на маршрутці в сторону кордону. Вийшли біля аеропорту. Саме про ці місця писав Андрухович, коли описував свою практику в Ужгороді. Він з одногрупниками підходили пішки до кордону, де стояв прикордонник і голодно дивилися на словацькі гори. Ми так само голодно на них дивилися, адже пішки через цей кордон не пропускають. Застопили Kia Sorento, Іванка сіла. Залишилося ще 5 людей посадити включно зі мною. Я на себе чомусь завжди брав відповідальність керівника, бо, по-перше, я був організатором цієї афери, а по-друге, найдосвідченішим у цій справі з усіх присутніх. Так як наші шанси були малі, ми вирішили сісти в автобус і переїхати кордон. За переїзд кордону беруть 50 грн. себто 2 євро. Саме такі гроші ми заплатили, щоб потрапити в Шенген). Село Вишнє Німецьке, траса на Собранці, Михайлівці, Кошиці. Троє із нас поїхало, хоча зразу попереджаю стоп тут чи не з найгірших мною бачених. Якби ми знали, що стоп тут буде такий злий, то б одразу постарались би знайти трансфер до Будапешту. Але оскільки подорож мала бути бюджетною, ми цього категорично не робили. Інших троє зупинило українців з Ужгорода, які їхали до Кошиць по свою дочку, яка вчиться в Празі на архітектора. Хороші милі люди. Їхній Форд Мондео з вишиванкою, хоча й класний, але їхали повільно, до того ж блукали по ДжіПіЕсу. Водії повідали цікаві речі про угорський Йоббік, про те, що Дебрецен – це Доброчин, про те, що угорці і словаки закляті вороги, але мусять миритися через Євросоюз. Також попередили, що на трасі в сторону Угорщини з Кошиць погане сполучення. Як же Ужгороду повезло і не повезло, що він стоїть на перехресті кордонів. Галопом оглянули Кошиці. Особисто для мене це місто було вже нецікаве, бо я вже відвідував його і мав цілий день, щоб пройти вздовж і впоперек.

BudaІнші також рвались в Будапешт. Когось взяли, когось ні, але склалося так, що тих самих троє перейшли кордон до Угорщини пішки і шукали нічліг у першому селі. Перше село в Угорщині виявилося циганським. Тут не те, що не було людей, які володіють англійською, тут були хати без вікон, без дверей і без світла. Ми доволі сильно були налякані і хотіли змитись подальше, тому пішли в поле недалеко від траси і у високій траві, вирішивши, що цей день просто невдалий для нас, розклали намет. Їлось і спалось добре. Зранку ми знову зупиняли невдало автівки, тому побачивши вокзал у наступному селі, вирішили скористатись ним і зробили правильно, тому що електричка до Мішкольця (найближчого обласного міста, так сказати) коштувала 870 форентів з людини, що дорівнювало нам близько 70 гривень. Дібравшись до Мішкольця, ми не пішли в центр, а вирішили одразу шукати дорогу на Будапешт. Там чомусь також ніхто не стопився, але через деякий час підійшов дядько, який сказав нам, що це стара траса на Будапешт і сюди ніхто не їде і, якщо ми хочемо, він нас може відвезти прямо до початку автобану. Ми погодились. Поки він нас перевозив через ціле місто, то розказав, що є волонтером у молодіжному таборі і збирає гроші на пожежну машину кудись на Донбас. Сам він екс-стопер і проїхав 98 країн. Не стопив тільки в Африці. Хвалив Карпати, тому що буквально недавно був там на рафтингу. Висадив нас на в’їзді на автобан. Брати нас ніхто не хотів. Коли ми з Вадимом сиділи в кущах, раптом Іванка зловила машину. Було єдине місце, тому що це був фургон. Ні Вадим, ні Іванка їхати не хотіли, а місце було одне, тому поїхав я. Мій водій не знав англійської, зате володів угорською і німецькою. Оскільки мої знання німецької слабенькі і я соромлюсь навіть щось сказати, а інколи слів зовсім бракує, то я навіть не говорив, що її знаю. Але це не була біда. Мій крутий водій, маючи вай-фай на борту, запустив гугл-транслейтор і таким чином ми спілкувалися. Сказав мені зконтактуватися із своїми друзями в Буді, щоб він знав куди мене везти, показав найвищу вершину Угорщини, розказав про озеро Балатон, трасу для Формули 1 і про свого 18-ти річного сина. Коли я дізнався, що друзі чекатимуть мене на площі Героїв, то водій запевнив, що відвезе мене туди. Дібравшись у Будапешт, я зустрів знову багато проблем. По-перше, я переживав за Іванку і Вадима, які тепер були без намету, бо він був зі мною, по-друге, Назар повідомив, що він догнав нас і вже біля аеропорту Будапешту. Доїхав за 5,5 годин. Проблемою було лише те, що він не мав, де поміняти свої долари, і на краю Будапешту ніхто не знав англійської. Мої друзі мусили забрати свої речі від попереднього хоста, тому я пішов навмання вивчати Будапешт і моніторити по халявних вай-фаях Назара, який перестав виходити на зв’язок. Вийшло так, що я йому надіслав адресу нашого хоста, де вже були Іванка з Вадимом і почав рухатися в ту сторону, позаяк вийти на зв’язок з ним я не міг. Випадково знайшов те, що я дійсно шукав – це будапештську синагогу, котра має цибулинки схожі на ті, що були на станіславській синагозі. Я спокійно переходив міст і раптом мене обігнав наш хост на велику. Я вже бачив його фото, тим більше, що його лисий череп виділявся серед натовпу, тому ми познайомилися і він почав мені робити маленьку екскурсію по околицях. Показав мені фонтанчик із питною водою, де стікається вода із всіх джерел Будапешту. Приймав він нас у старому будинку в Буді, але тільки-но ми зайшли в під’їзд, а там уже Назар. Це було шоком для мене. Я був дуже радий його бачити. В квартирі, зустрівшись з сином нашого хоста, були вже Вадим і Іванка. Таким чином ми всі 6-ро були нарешті в Будапешті. Назар зайцем на метро добрався в центр і знайшов нас. Крім нас наш хост вписував ще 3-ох датчан, але ми не сильно поспілкувалися з ними, тому що вночі пішли гуляти. В Павла саме був день народження, а тому ми, піднявшись на гору, мали багато радості і сміху. Повернулись вже по 2-ій годині ночі. Наш ключ не підходив, тому Валентайну довелось прокинутись і відчинити нам двері. Мабуть негарно це вийшло. Але ми потім вибачились.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

Pin It on Pinterest

Share This

Не забудь поділитися

Не забудь поділитися з друзями!